Житель Донбасу про Росії – це приголомшливо!

114

– уродженець Красного Луча Денис Макуха розповідає про свої враження.
Пост присвячується всім хуанам і смитам, а також іншим мешканцям світу, повідомив нам правду про Росію в промо-ЖЖ.

В українських школах нас вчили, що РФ примітивна автократія, очолювана гомосексуалістом Володимиром Путіним. Нам говорили: гей, хлопці, навіть не думайте, навіть не думайте їхати туди! І тільки вчителька музики, колись займалася в Москві проституцією, казала, що росіяни непогані і дуже віруючі люди моляться своєму магомеду по п’ять разів на день, – розповідала вона. І все ж до 2014 року я, зізнатися, вірив у цю пропаганду і думав, що в РФ набагато гірше ніж у нас. Жили ми тоді дуже погано, тому що артилерія українських карателів позбавила наш будинок однієї стіни (іншу ще до війни забрав колектори). І ось одного разу я сказав батькам: вистачить, я їду в Москву.
Всі відмовляли мене: ти що, там же вірмени ведмеді на вулицях! Але вибору в мене не було, тому що і грошей у мене не було. А без грошей, як вчила вчителька музики, без грошей тільки в Росії прожити можна. І я поїхав.
З самого початку все було не так, як у підручниках або п’ятихвилинках ненависті по телевізору. Нас вчили, що російські дороги жахливі своїми ямами і толстопузыми поліцаями, які шукають де б урвати побільше. Але це неправда, це все брехня – прокиньтеся! Дороги в Росії дуже хороші – нечисленні ями ідеально облягають шини, а люди, люди там ще краще. Так, вони дійсно рідко посміхаються, але не тому що злі, а тому, що до тридцяти років у більшості вже немає і половини зубів. У теж час, на відміну від країн Заходу, де стоматологія дуже дорога і неякісна, в Росії гарні зуби собі може вставити будь пенсіонерка, а тому росіяни просто не поспішають з цим: займуш швоими жубами жавта, – як би говорять вони собі кожен день.
До того ж, у них дуже смачна придорожня їжа, особливо вірменська. Тоді ж я дізнався і про те, які в Росії хороші туалети. Все, у що я вірив, все виявилося обманом!
У Ростові я пересів на поїзд. У затишному плацкарті було дуже тепло, навколо мене сиділи добродушні російські люди і їли. І я задумався – Денис, я запитав себе, якщо росіяни такі бідні, як нам це говорили, то звідки у цієї літньої тридцатидевятилетней жінки така прекрасна соковита кура, стікає жир якої завдав стільки незручностей сидить навпроти мене золотозубому чоловікові? І де дістав цей чудовий білий носок пан відпочиваючий на полиці біля туалету?
На одній зі станцій я вийшов подихати свіжим весняним повітрям. Повз мене бігли бадьорі, радісні бабусі, торовато катившие свої візки з їжею: спасибі нашому президентові, жартували між собою, продовжив нам молодість! тарань, тарань, смажені насіння! Так як я вже купив у одного чоловіка, що проходив через наш вагон, газету “Комсомольская правда” та набір щасливих калузьких каменів, то грошей у мене залишалося зовсім небагато. Нарешті, я зупинив свій вибір на смачному чебуреке. Неправда, що в РЖД закривають туалети під час зупинок поїзда – якщо не виходити з туалету, то можна спокійно доїхати до самої Москви, що я, до речі, і зробив.
У столиці я швидко знайшов хорошу роботу – варто було лише відмовитися від паспорта і оплатити (в рахунок майбутньої зарплати) частину податкових витрат. Податки у нас дуже низькі, дякую президенту, але бюджет все одно треба наповнювати – пояснив мені виконроб. Інакше б нас давно завоювали, як Ірак, розумієш, ні – додав Аслан, мій новий бригадир. Я швидко потоваришував зі своїми новими товаришами, благо всі ми жили в тому ж недобудованому будинку, що і будували. Спасибі реновації – на відміну від країн ЄС, де будинки можуть стояти століттями, в могутньої Росії постійно щось будують, а тому я отримав можливість відсилати в Червоний Промінь гроші, що залишалися у мене після дошираков. Вечорами ми дивилися телевізор, але не крикливу бандерівську пропаганду, а справжню правду. Одного разу на екрані навіть показали мій рідний Червоний Промінь! На жаль, тим вранці я посварився з бригадиром, а тому нічого не бачив, та й не чув.
Нарешті, через три роки після того, як я опинився в гостинній Росії, мені вдалося повернути свій паспорт і навіть самому оплатити собі квиток додому, в Красний Луч. По телевізору сказали, що наша народна республіка подолала труднощі перших років і приступила до будівництва нового майбутнього, навіть незважаючи на все ще прилетавшие снаряди укропских карателів. Пора повертатися, я зрозумів, треба побудувати нову стіну. Росіянам же я хочу сказати: ви і самі не уявляєте в якій чудовій країні ви живете! Бережіть свого президента і не слухайте нікого!