…Ми, радянські люди, з нашим «тепличних» менталітетом звикли сприймати громадянську війну в романтичних тонах за фільмами типу «Невловимих месників» або «Весілля в Малинівці». Але з кінця 80-х ми почали переконуватися в зворотному. Знадобилися погроми в Оше, Фергані, Сумгаїті, Баку, потім повноцінні громадянські війни в Нагірному Карабасі, Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Таджикистані й Чечні, 1993-й рік у Москві, щоб багато хто з нас позбавилися від залишків романтизму. Комусь цього виявилося недостатньо? Кому-то мало прикладів Югославії або Лівії? Хтось все ще хоче цього у нас? Чи вони думають, що у нас цього не станеться, нас у черговий раз, як і в 1991-му, захистить атомну зброю і Захід, який зробить все, щоб зберегти єдність нашої країни і не дозволити цій зброї розповзтися по світу?
Помилочка! По-перше, Захід не такий всесильний, як хоче здаватися, або як його малюють у нас. А по-друге, зараз не 1991-й рік, коли більшість радянських громадян ще не розуміла, як це можна стріляти один в одного. Зараз достатня кількість розуміє, що можна. Достатня для створення хаосу. У нас тут «радянсько-пострадянська війна», як назвав це явище Олег Кашин. І «пострадянські» на Україні вже диктують «радянським» свої криваві порядки. Революція це не лише червоні гвоздики, печеньки Держдепу і барикадна романтика, це коктейлі Молотова, це спалений Будинок профспілок, це каральні операції проти непокірних. Я не хочу всього цього в Росії!
В одній з опозиційних груп Фейсбуку «важливою публікацією» значиться одкровення модератора: «На смерть дракона уповаю». Хто мається на увазі під «драконом», думаю, пояснювати не треба. Ці люди думають на повному серйозі, що завтра у нас зміниться президент, а післязавтра ми, ууух, заживемо! Україна вже «зажила». І добре б була у нас сила, яка в разі катаклізму змогла б заявити про себе «Є така партія!». Але її немає, а у її відсутності першими заявлять про себе молоді люди з фанатськими шарфиками та горючими сумішами. Вони, звичайно, потім самі попадають жертвами своєї «революції», як це буває завжди. Але це буде потім. І ми, можливо, цього вже не побачимо…
Дякую
