Кожна людина сприймає мистецтво по-своєму, суб’єктивно. Однак, є один в живопису ефект, який майже все бачать однаково. Мова йде про дивну погляді з портрета, спрямованим прямо на глядача, під яким би кутом той не розглядав картину.
Мистецтво, як прийнято говорити, – є суб’єктивним. Те, що одна людина вважає безцінним шедевром, інші можуть сприймати як всього лише величезний чорний квадрат… Проте, є в живопису один вельми цікавий ефект, який майже всі люди бачать однаково. Мова йде про дивних очах, погляд яких слід за глядачем по кімнаті або музейному залу. Так в чому ж причина цієї оптичної ілюзії, і як художники досягають цього ефекту?
Виявляється, навіть для художника, який не володіє надприродним майстерністю, цей ефект «всюдисущого погляду» не представляє особливої труднощі. Коротше кажучи, все, що для цього необхідно – це невелика ілюзія обсягу, щоб зображений на полотні людина виглядав хоча б частково тривимірним, незважаючи на те, що він існує на плоскому двовимірному полотні. А ще його погляд повинен бути спрямований прямо на глядача, який стоїть безпосередньо навпроти картини.
Отже, що ж саме відбувається в нашому мозку, коли нам здається, що погляд слід за нами, навіть коли ми знаходимося зовсім в іншому кутку кімнати. Як продемонструвала група дослідників з Університету Огайо в 2004 році, коли ми переміщаємося в бік і починаємо дивитися на полотно під іншим кутом, «ближні» і «далекі» точки двовимірного зображення насправді не змінюються. Ці ближні і дальні точки визначаються як видимі ділянки, які, якщо б зображення було тривимірним, виявлялися б ближче або далі від глядача, залежно від того, під яким кутом він дивиться на полотно.
Резюмуючи висновки, до яких прийшла група вчених, керівник дослідження Джеймс Тодд сказав:
«Ідея проста – незалежно від того, під яким кутом ви дивитеся на картину, сама картина не змінюється. Ми дивимося на плоску поверхню… Ключовим моментом тут є те, що ближні і дальні точки на картині залишаються незмінними, незалежно від кута, під яким на них дивляться. А коли ми дивимося на реальну поверхню в природному середовищі, візуальна інформація, яка визначає ближні і дальні точки змінюється разом із зміною кута зору.
Коли ми розглядаємо картину на полотні, візуальна інформація, яка визначає ближні і дальні точки, не залежить від напрямку нашого погляду. У той же час, ми інтерпретуємо для себе плоске зображення як реальний об’ємний об’єкт».
Таким чином, оскільки перспектива, тіні і світло на картині не змінюються по мірі того, як ми змінюємо своє місце розташування, якщо очі на картині спрямовані так, що дивляться прямо на глядача, що стоїть навпроти неї, створюється свого роду легкий оптичний обман. В результаті глядачеві починає здаватися, ніби погляд спрямований на нього постійно, незалежно від місця розташування.
З цим ефектом пов’язана ще одна цікава особливість нашого сприйняття зображень. Якщо художник трохи підправить свою картину, так щоб зображений на портреті людина не дивився прямо перед собою, а трохи вбік, де б не встав глядач, цей погляд буде завжди спрямований повз нього.
Така техніка вперше набула широке поширення в мистецтві приблизно в XIV столітті, коли італійський художник і архітектор Філіппо Брунелески познайомив світ з поняттям «лінійної перспективи». Лінійна перспектива – це техніка зображення, побудована на тому, що всі лінії на картині сходяться в одну точку на горизонті, створюючи ілюзію глибини простору. Це, в поєднанні з умілим використанням тіні, дозволило художникам створювати віртуозно реалістичні картини, які невідступно дивляться на нас, де б ми не встали.
Отже, немає жодних причин лякатися переслідує вас з погляду портрета. З вами все в порядку і ніякої містики тут немає. Просто оптичний обман.
