Лариса Анатоліївна Лужина — радянська і російська актриса театру і кіно, Народна артистка РРФСР. Найбільшу популярність здобула завдяки ролям у фільмах «На семи вітрах» і «Вертикаль».
Лариса Анатоліївна народилася 4 березня 1939 року в Ленінграді. Раннє дитинство актриси пройшло в умовах блокади. Її батько після поранення помер від голоду, як і старша дочка Лужиных. Пізніше Лариса разом з матір’ю була евакуйована в Кемеровську область. Саме тут під час одного зі свят вона вперше виступила на сцені з віршем, щиро растрогав глядачів, і так запам’ятала цей момент, що згодом загорівся мрією стати актрисою.
Після повернення до звільнений Ленінград мати і дочка виявили, що їх квартира зайнята, і поїхали жити до родичів-естонцям. У Таллінні Лужина записалася в театральний гурток, яким керував Іван Данилович Россомахин, виховав кількох відомих артистів. Закінчивши школу, дівчина спробувала скласти іспити в Ленінградський інститут театру, музики і кіно, але її чекала невдача. Тоді Лариса повернулася в Естонії, де працювала спочатку на фармацевтичній, а пізніше на кондитерській фабриці. Звернувшись по оголошенню в газеті, Лужина також влаштувалася манекенницею в Талліннський будинок моделей. Тут її помітили і запропонували виконати епізодичну роль співачки у фільмі «Непрохані гості». Стрічка не вийшла на екрани, зате на знімальному майданчику Лужина познайомилася зі студенткою Вдіку Лейдою Лайус, яка спонукала одного з педагогів звернути на Ларису увагу. Після прослуховування вона була зарахована до ВДІКУ в майстерню Герасимова-Макарової. Одночасно режисер Герберт Раппопорт довірив їй помітну роль у стрічці «В дощ і в сонце», що стала повноцінним дебютом Лужиной.
У студентські роки завдяки сприянню Сергія Герасимова починаюча актриса отримала ролі у фільмах «Людина не здається», «Людина йде за Сонцем» і «На семи вітрах». Після виходу останньої картини до Лужиной прийшла перша широка популярність. Крім того, стрічка була показана в рамках Каннського кінофестивалю, куди вдалося вибратися самій актрисі. Пізніше Лужина відвідувала та інші міжнародні заходи. Через деякий час на екрани кінотеатрів вийшли нові картини з її участю: «Тиша», «Штрафний удар» і «Велика руда». Режисер Йоахім Хюбнер запросив Ларису в НДР на зйомки багатосерійного фільму «Dr. Schlüter — Unter Menschen», де вона виконала відразу дві ролі. Наступний гучний успіх чекав її після прем’єри картини «Вертикаль». Працюючи над стрічкою, актриса співпрацювала з Володимиром Висоцьким, згодом присвятив їй пісню «Вона була в Парижі».
До початку перебудови Лариса Анатоліївна майже не покидала знімальний майданчик. Найбільш помітними фільмами з її участю стали «Головний свідок», «Золото», «Гонщики», «Настуся», «Небо зі мною», «Четверта висота», «Так починається легенда». Крім того, вона грала у виставах на сцені Театру Кіноактора. 90-ті роки виявилися для кар’єри Лужиной важким періодом, зате в новому тисячолітті актриса повернулася на екрани, знімаючись переважно в телесеріалах («Немає порятунку від любові», «Юнкера», «Полювання на ізюбря», «Любов як любов» та ін).
Лариса Анатоліївна чотири рази вступала в шлюб. Закінчивши ВДІК, вона вийшла заміж за оператора Олексія Чардиніна, але через сім років пара розлучилася. Її другий чоловік Валерій Шувалов також був оператором. Вони прожили разом шість років і ростили сина Павла. Через деякий час Лужина узаконила стосунки з актором Володимиром Гусаковым, а потім вийшла заміж за адміністратора В’ячеслава Матвєєва, але і з четвертим чоловіком актриса згодом розлучилася.
