Коли я працював на маленькому заводі з виробництва полімерних матеріалів у СМТ

1


Коли я працював на маленькому заводі з виробництва полімерних матеріалів у СМТ. У нас в зміні було 7 осіб. Незважаючи на те, що контингент був абсолютно різного віку, всі один одного з самого початку розуміли і були, так би мовити, на одній хвилі. Скільки пам’ятаю, постійно приколювалися один над одним і регулярно розігрували.
Коли влітку уснувшему на дерев’яному піддоні нетверезому хлопцеві одягли якесь плаття або ночнушку поверх шортів і тихенько вивезли на каре-навантажувачі за межі заводу. Спочатку думали просто на КПП залишити, але охоронець, побачивши і схваливши ідею, без слів відкрив ворота і показав жестом напрямок. Хлопчину в мереживний нічний сорочці залишили серед жвавого бульвару. Тоді ще ми працювали в нічну зміну. Він проспав там цілу ніч, а годин в 9 прокинувся і сам прийшов на пропускний пункт, якраз застав там директора і натовп викладачів з коледжу, які хотіли студентів на практику прилаштувати.
А мені коли-то, змовившись, перевели годинники. Був полегшений день. Роботи практично не було, і ми вирішили за пару годин поспати. По черзі, по два-три людини. Мені довелося спати останнім і одному. Як тільки я заснув, вони перевели годинники в кімнаті відпочинку. Взяли під диваном мій телефон, перевели і там годинник. Поміняли час скрізь – і на своїх телефонах, і на наручному годиннику, і на кухні, і навіть підмовили бабцю-прибиральницю. На той момент працювали вже в денну зміну. У той день була моя черга стояти на пакетнице. А це окремий ізольований маленький цех. Коли все непомітно роз’їхалися по домівках, я ще два з половиною години штампував пакети, аж до темряви. А потім хвилин сорок пояснював новенькому охоронцю, що я тут працюю. І що я не заліз на територію тільки що, а просто ще не виходив звідси.
Одному дідові почали з ранку говорити, що у нього ячмінь на оці. Він підходить до когось, а той каже: “А що це у тебе, Петровичу, ячмінь на оці?”. Петрович помацав рукою – начебто немає, і забув. Зустрічає ще когось в цеху. “Ану, стій, Петрович. Це шо, ячмінь у тебе?”. Петрович пішов до дзеркала, обсмотрел все. Начебто немає. І так весь день. Кожен, хто бачив протягом дня Петровича, з абсолютно серйозним і невимушеним виглядом говорив йому, що у нього ячмінь. Під кінець робочого дня, коли була перезмінка, ми заздалегідь зателефонували людині зміни, яка повинна нас міняти, і попередили, щоб ті питали у петровича, звідки у нього ячмінь на оці. Поки Петрович дійшов до прохідної після передачі зміни, його нерви були на межі, він аж червоний від злості. А коли охоронець, як би ненароком, запитав про ячмінь, то Петровича ніби біс вселився. Ми ледве-ледве розборонили бійку, відтягли його від охоронця і заспокоїли. По дорозі на автобусну зупинку Петрович так уважно вдивлявся в дзеркала припаркованих машин, намагаючись розгледіти той самий злощасний ячмінь, але, мабуть, нічого не виявив.
Коли вже всі роз’їжджалися по домівках, наш бригадир зателефонував дружині Петровича і попросив запитати у чоловіка, коли той приїде з роботи, звідки у нього ячмінь на оці…