В Радянській армії сієста не передбачена. Як начальник застукав свого офіцера під час послеобеде

2

Начальник восьмого відділення нашої авіадивізії майор Захов був уже в тому солідному віці, коли багато офіцери служать, що називається, не прикладая рук. Можна сказати дембель. (А ви думали дембеля – це виключно солдати-строковики?) Ну і ставлення до службі у нього було, прямо скажемо, прохолодне. Жив він, як і всі офіцери дивізії, в авіагарнізоні, неподалік від штабу і аеродрому. Любив наш майор подрімати після обіду у себе вдома годинку-інший.

Ну, це і зрозуміло: «Тільки сон наблизить нас до звільнення в запас». Благо, на службі його в ці години особливо ніхто не кантовал, а в разі всяких непредвиденностей підлеглий сержант завжди міг зателефонувати і попередити.
І ось дзвонить йому в кабінет по службовому телефону начальник восьмого відділу підполковник армії Садовий, і треба ж, якраз під час його обідньої «сієсти». Піднімає трубку черговий сержант, що представляється. Шеф, природно, вимагає передати трубку начальнику. Проінструктований сержант чітко відповідає, що його начальник, мовляв, вийшов, зараз він збігає, покличе його. Поки шеф чекає на проводі, розторопний сержант по іншому телефону просить телефоністку на комутаторі (були в ту пору такі ось телефони далекого зв’язку) перемикання абонента на квартиру його начальника. Той, у свою чергу, піднявши трубку у себе вдома і почувши голос свого шефа, миттєво орієнтується і веде розмову таким чином, ніби він ось тільки що зайшов у свій кабінет, а взагалі-то він на робочому місці. Він імпровізував при цьому дуже класно і винахідливо.
Через кілька днів картинка повторюється точь-в-точь. І таких пообідніх дзвінків вийшло кілька. Тому не дивно, що шеф щось запідозрив, коли подзвонив в післяобідній час вже не по відкритій зв’язку, а за засекреченого каналу. А телефони закритій зв’язку на квартирах у нас не ставилися, тільки в штабах. Тут вже номер «вийшов з кабінету, зараз покличу» не прокатав. Але тоді любитель поспати якось відмазатися. А остаточно наш шанувальник сієсти спалився ось як.
В один прекрасний день прилітає наш шеф до нього на аеродром. Природно, без попередження, як це він любить, і ввалюється в його кабінет як біс до ченця. Розгублений черговий сержант белькоче щось щодо того, що начальник тут, у штабі, мовляв, тільки що вийшов, висловлює готовність збігати знайти його. Шеф, ні слова не кажучи, піднімає трубку телефону далекого зв’язку і просить з’єднати його з квартирою начальника восьмого відділення дивізії. Розбуджений «дембель» піднімає трубку, не відчуваючи підступу і ще не відаючи, що він грубо потрапив.
– Майор Захов слухає.
– Це підполковник Садовий. Ти де знаходишся?
– Здравія бажаю, товаришу підполковник. Як це де я? На своєму робочому місці.
– Так? Тепер це так називається. І чим же ти зайнятий?
– Так от, готую річний звіт.
І не в’їхав в ситуацію майор докладно розповідає, чим конкретно він нібито займається в дану хвилину за своїм службовим письмовим столом. Шеф довго і уважно слухає всі ці слововиливи, зрідка вставляє свої репліки і уточнює щось. А під завісу видає:
– Ну гаразд, годі балакати. Я в твоєму кабінеті. Щоб через п’ять хвилин був на робочому місці. На РОБОЧОМУ!
Бесіду начальника і підлеглого, яка послідувала за їх дружній зустрічі, історія замовчує.