Не знаю, як би себе відчували учасники цього шоу, а мені й однієї скелі вистачило. А ось моєму товаришеві захотілося продовжити підйом на гору Маковиця, щоб, як кажуть, побачити все і відразу. Не буду описувати, як ми на неї піднімалися - скажу лише, що всі нормальні люди, які не мали з собою ніяких речей, повернули назад години через півтора, тоді як ми, обвішані сумками, як командос з американських фільмів, наполегливо перлися вгору більш 2 годин. Легше напевно було не тільки зробити візу до Греції але і полетіти туди. А ось про спуск я просто не можу не написати. Розпочався він з того, що якісь мужик запропонував нам скоротити шлях і піти назад по кабанячої стежці по хребту гори. Хвилин через десять мій друг знайшов щось подібне на стежку і звернув на неї. Я відразу подумав, що вона прокладена зовсім не кабанами, адже ті так культурно, нога в ногу ходити не вміють, але товариш так впевнено побіг вперед, ніби особисто прокладав її разом з кабанами.

Хвилин через 25 мандрівок ми дізналися цікавий факт з життя кабанів, а саме те, що вони, напевно, вміють літати, тому що стежка раптово перервався. Повертатися ми, як справжні хлопці з Донбасу, однак, не збиралися і тому почали ще з більшим ентузіазмом стрибати з каменя на камінь, сподіваючись, що нам у будь-якому випадку вдасться спуститися до підніжжя гори і вийти до «цивілізації». Але тут виявилось, що кабани не дарма навчилися літати, адже попереду виринув стрімкий Прут, перебратися через який було нереально. Побачивши його, ми зрозуміли, що це повний фініш, а точніше старт до нового підйому, пікантність якого полягала в тому, що на дворі була вже темінь і ніякої стежки поруч не було і близько.

У цей момент запахло попандосом, але не від нас, бо ми кинулися немов скажені вгору і почали такий марафон, який навіть у мультиках показати неможливо (яка все ж класна річ - стимул!). Так, я, наприклад, зовсім забув про те, що був у шльопанцях, і побіг так швидко, що ті аж перекрутився підошвою вгору, а мій друг порвав всі пакети і ледь не втратив мої кросівки (в них я б за той час вже до Гондурасу встиг би драпанути). У цьому шаленому галопі ми ледь не прогавили справжню стежку, по краях якої йшли спеціальні позначки жовтого кольору для таких, як ми. Побачивши її, ми страшенно зраділи і розгубилися одночасно через важку дилему: «А куди все ж іти?». Спочатку ми з переляку почали рухатися вгору, але через деякий час логіка повернулася з відпустки і змусила нас піти вниз. Хвилин через 40 блукання нам вдалося вибратися нарешті з лісу і побачити далеко дорогу, що веде в Яремче. У той момент ми подумали, що все вже закінчилося, і раптом з'явилася нова загроза, причому звідки ми її і не чекали - з тилу, в особі величезної вівчарки, яка стерегла базу відпочинку «Гуцульщина», через територію якої пролягав наш шлях. Зробивши упереджувальний «гав», вона з інтересом дивилася на нас, немов розмірковуючи над тим, хто з цих 2 примірників швидше добіжить до паркану. Чесно кажучи, навіть сьогодні мені важко відповісти на це питання, тому що там все, мабуть, вирішив фото фініш (до речі, шкода, що такого фонду не існує і нам не можна зараз від душі посміятися нот перекошених осіб бігунів).

Як би там не було, ми вибралися і дісталися до Яремче, правда наші пригоди на цьому не закінчилися, адже ми потім намагалися поставити намет біля вокзалу, навпроти якийсь хатини та ще й на галявині, на якій паслося кілька коней ( про їхню присутність ми дізналися тільки коли включили ліхтарик і направили світло прямо на морду однієї з них - чесно скажу, фільми жахів в ту хвилину відпочивали!). Тому що всі ці спроби закінчилися невдало, ночувати нам довелося на вокзальній лавці, згорнувшись калачиком і заснув речі собі під голову. Спали ми, правда, недовго, адже в 4 ранку приїхав поїзд на Львів, який нам пропускати було не можна ніяк, бо в кишені залишалося лише пару гривень. Отже, ми сіли в свій вагон і відправилися в зворотний шлях - втомлені, брудні, але повні гарних вражень і позитивних емоцій, знайти які можна лише в горах!