Як радянська розвідка викрадала у американців секретне озброєння
В середині лютого Володимир Путін своїм указом присвоїв звання Героя Росії ветерану ГРУ Володимира Ковтуна, який у 1987 році разом з товаришами захопив в Афганістані американський зенітно-ракетний комплекс «Стінгер». Про подвиг групи спецназу не повідомлялося протягом багатьох років. Проте, як з’ясувала «Наша Версія», є чимало інших прикладів захоплення секретних зразків чужої зброї, аж до літаків і танків.
Про те, що у війні в Кореї брали участь радянські військовослужбовці, широко стало відомо лише через багато десятиліть, і то на рівні розмов і пісень про «корейського льотчика Чи Сі Цына». Менш відомо було про роботу так званих трофейних команд, покликаних вивчати зброю і бойову техніку американців. Найбільший інтерес представляли нові американські винищувачі F-86 «Сейбр», не поступалися за своїми характеристиками радянським Міг-15. «Трофейщики» не раз знаходили збиті «Сейбры», однак згорілі машини не підходили. Був потрібен цілий винищувач – видобувати його у квітні 1951 року прибула спеціальна група льотчиків-випробувачів ГК НДІ ВПС. Завдання пілотам було поставлено непросте – в бою оточити «Сейбр» і примусити його до посадки на аеродром.
На жаль, виконати завдання спецгрупі не вдалося. Зазнавши втрат, вона повернулася додому. Добути «Сейбр» через кілька місяців зміг підполковник Євген Пепеляєв, під час повітряної дуелі снайперски позбавивши американця управління і змусивши піти на вимушену посадку. Майже цілий винищувач доставили в СРСР. Як повідомляв міністр авіаційної промисловості Михайло Хруничев, вивчення «Сейбра» принесло чимало сюрпризів. Так, новиною для радянських конструкторів стали оптичний приціл підвищеної точності, система обігріву зброї, гальмівні щитки і багато іншого. У підсумку було вирішено повністю скопіювати американський літак для Радянської армії. Правда, як подейкують, здивування викликала відсутність фільтра в паливному баку. Думка про те, що американці апріорі вважають неможливим заливати в винищувач гас поганої якості, здалася радянським інженерам наївною.
П’ять полонених американських пілотів
Набагато більш багатою на трофеї для СРСР виявилася війна у В’єтнамі, під час якої Москва також забезпечувала свого союзника технікою, боєприпасами і військовими радниками. У 1965 році у В’єтнам вирушила група інженерів-оборонників під керівництвом офіцерів ГРУ. «З травня 1965-го по січень 1967-го було відібрано та відправлено в Радянський Союз понад 700 трофейних зразків американської авіаційної техніки, боєприпасів, радіоелектронної апаратури, значна кількість інформаційних матеріалів, які представили великий інтерес для МО СРСР і галузей оборонної промисловості», – пише дипломат Анатолій Зайцев. Однак збір трофеїв проходив з працею. Згідно з угодою, підписаним між Москвою і Ханоєм, В’єтнам зобов’язувався передавати Радянському Союзу зразки трофейної техніки США для їх подальшого вивчення. Однак незабаром з’ясувалося, що гарячу любов до радянських друзям в’єтнамські влади проявляють тільки на словах. Деколи радянським «трофейщикам» зовсім відмовляли в можливості оглянути збиті американські літаки і зняти з них цікавлять деталі. Аргументи висувалися до наївності образливі: мовляв, це потрібно для музею. Одного з саперів, вивчав нову американську міну, під виглядом турботи про здоров’я змусили вимити руки з милом, щоб на них не залишилося навіть крихт вибухівки її складу особливо цікавив «трофейників».
Все це робилося з однієї причини: проголошуючи дружбу з Москвою, в’єтнамці одночасно активно загравали з Пекіном, у зв’язку з чим китайські «трофейщики» також активно полювали за американською технікою. В результаті, коли радянські фахівці з натхненням примчали одного разу оглядати збитий літак-розвідник американців, начинений секретної апаратурою, виявилося, що китайці вже зняли з нього все цінне.
На цьому тлі дивна історія, реалістичність, якої офіційно не підтверджена, однак непрямі свідчення показують, що все могло так і бути насправді. У В’єтнамі американці застосували свій новітній літак F-111. Тактичний винищувач мав змінну геометрію крил, що надавало йому унікальні льотні характеристики, а бортова електроніка дозволяла йому літати на гранично малій висоті, залишаючись невидимим для радарів. Радянський авіапром до того часу ще не освоїв таких технологій. Тому було дано наказ: добути F-111.
Ракету винесли зі складу, відкотили до паркану на спеціально припасеної візку з гумовими колесами, після чого підняли автокраном і поклали у вантажівку
Що було далі, до кінця неясно. За одними даними, радянські пілоти змогли перехопити F-111 і примусити його до посадки, за іншими – співробітники КДБ підкупили американських льотчиків, ті зімітували катастрофу і передали літак. От тільки гроші вони не отримали – за зрозумілих причин відпускати американців не стали, прихопивши їх в Радянський Союз, де вони й жили в закритому військовому містечку. Так вони і стали вважатися зниклими без вести. В 90-е США і Росія на тлі потеплевших відносин вирішили відкрити архіви, створивши спільну комісію у справах військовополонених і осіб, зниклих без вести. Постало питання і про в’єтнамських події. У 2003 році член комісії генерал Микола Безбородов заявив в інтерв’ю: «Співробітники комісії в Московському авіаційному інституті виявили кабіну винищувача-бомбардувальника F-111, збитого над Північним В’єтнамом. Стан практично неушкодженою кабіни свідчило про те, що екіпаж літака швидше за все вижив». Іншої інформації генерал не дав, але і цього виявилося достатньо для підтвердження головного факту – полонені американці і правда були. І, можливо, не тільки ці. А далі, влітку 2017 року, заступник начальника управління Міноборони з увічнення пам’яті загиблих Андрій Таранов заявив: російська сторона передала американським партнерам розсекречену інформацію про п’ять пілотів США, що потрапили в полон на території В’єтнаму. І знову ніяких подробиць. Хоча достатньо скласти вихідні дані – неушкоджена кабіна, захоплені льотчики… Як казав Шерлок Холмс, завдання на одну трубку.
Втім, більшість зразків іноземної бойової техніки СРСР отримував все ж з допомогою загранразведки. КДБ і ГРУ навперебій вербували за кордоном агентів, готових за щедрий гонорар принести секретну новинку. Причому кращими джерелами секретів були зовсім не військовослужбовці – спробуй викрасти з охоронюваної військової бази танк або непомітно зняти з літака новий радар! Набагато ефективніше вважалося мати справу з працівниками місцевих компаній, що працюють в оборонному секторі. Мабуть, не так вже й не праві були класики комунізму, які стверджували, що за хорошу прибуток капіталіст готовий продати навіть рідну матір. Ветеран управління науково-технічної розвідки КДБ Анатолій Максимов згадував, як заради вигідних контрактів з СРСР зарубіжні комерсанти не раз погоджувалися продати вироби і технології, суворо заборонені до експорту в Радянський Союз. Так у середині 60-х Максимов без праці здобув у Канаді компоненти напалму – секретної горючої суміші, що стояла на озброєнні армії США.
Траплялися й зовсім вже дивні історії. У 1966 році на резидентуру ГРУ в Римі вийшов німецький комерсант Манфред Раммингер. Після того, як його бізнес похитнувся, звиклий не вважати в кишені гроші підприємець вирішив пустити в хід свій природний авантюризм. Через свого довіреного він заявив, що володіє широкими зв’язками і за гроші може дістати будь-що, хоч кальсони федерального канцлера. Ну ось, наприклад, новітню американську авіаційну ракету «Сайдвиндер» – хочете? Раммингеру обережно відповіли, що ракета, звичайно, штука цікава, однак вперед за неї платити не стануть (в ГРУ не без підстав побоювалися, що спритний комерсант може бути провокатором німецької контррозвідки). Однак через кілька місяців Раммингер привіз до Москви два великі ящики, в яких лежала розібрана ракета. Перевірка підтвердила – справжня.
Як пише історик спецслужб Олександр Колпакіді, Раммингер просто вкрав її з військової бази з допомогою знайомого льотчика – про широкі зв’язки німець справді не брехав. Льотчик вимкнув сигналізацію, ракету винесли зі складу, відкотили до паркану на спеціально припасеної візку з гумовими колесами, після чого підняли автокраном і поклали у вантажівку. За секретний боєприпас Москва заплатила 92 тис. марок та 8500 доларів, наказавши цінного агента припинити безглуздий ризик. Але Раммингер не зупинився і незабаром прямо з промислової виставки вкрав навігаційні прилади нової конструкції, знову успішно переправивши їх до Москви. На цьому, правда, його пригоди завершилися – за повернення контррозвідка заарештувала Раммингера за крадіжку ракети. Держзраду і шпигунство на користь СРСР суд оцінив всього в чотири роки в’язниці. Після цього, мабуть, не варто дивуватися словами одного з ветеранів розвідки, який стверджував, що «наші агенти на Заході сиділи в кожній великій фірмі».
Олександр Ключнико
