Плоскоголовый-6: американський мотор, на якому виїхали СРСР і соцтабір

337

Коли в середині тридцятих років головний конструктор Газу Андрій Липгарт опрацьовував варіанти модернізації легковий «емки» — ГАЗ М1, ліцензійної копії американського «Форда», то навряд чи він міг припускати те, яких тектонічних масштабів крок буде їм у ході цієї роботи здійснено.
Більшу частину наслідків свого вибору тоді, в тридцятих, він побачить при житті. Але багато чого трапиться вже пізніше.
Ця дивовижна історія мало де відома – у нашій країні її знають по фрагментах, а за її межами вона взагалі нікого не цікавить. Але вона як мінімум заслуговує того, щоб бути розказаної.

Пришестя «Плоскоголового»
У 1928 році інженери компанії «Крайслер» створили, а компанія запустила у виробництво нове покоління автомобільних моторів. Первісток його був чотирициліндровим, а через чотири роки побачила світ і рядна «шістка». Мотор мав чавунний блок, нижнє розташування клапанів, ланцюговий привід розподільного вала, масляний насос, термостат, і в загальному був цілком сучасним по тим часам. За специфічну форму головки (а по факту – кришки, раз вже у нас нижневальный двигун), мотор отримав у США кличку, з якої йому судилося залишитися назавжди – flathead, що в перекладі дослівно «плоска голова», а стосовно до двигуна можна було б перекласти як «плоскоголовый» [двигун]. Чотирициліндровий варіант називали flathead-4, а шестициліндровий – flathead-6.
Цього мотору в США судилася славна доля – якщо 4-циліндровий варіант простояв у виробництві, то шестициліндровий тільки на автомобілі серійно ставили до кінця 60-х років, а на різноманітну спецтехніку та промислове обладнання – ще десяток років. І донині до нього продаються запчастини, а ентузіасти будують «навколо нього» різні хот-роди тощо. Нас, однак, цікавить зовсім інша «гілка» еволюції цього мотора.

Оцінюючи перспективи заміни або модернізації двигуна, А. Ліпгарт розумів, що зі старого мотора «емки» багато не вичавиш — ті 10 л. с., які в підсумку все-таки вдалося отримати, піднявши потужність з 40 до 50 сил вже виглядали дивом, адже їх отримали на тодішньому низкотехнологичном промисловому обладнанні і без втрати надійності. Але цього було мало.
Вихід фактично був один – купити мотор за кордоном і виробляти його в СРСР. У ті роки таке копіювання не вважалося чимось негожим – громадянам СРСР було очевидно, що їхня країна в технічному плані сильно відстає від інших розвинутих країн.
Ліпгарт винятком не був, і пішов за традиційним для СРСР тридцятих років шляху. Знайти підходящий двигун, купити ліцензію, адаптувати його до суворих радянським реаліям і виробляти, попутно навчаючись у іноземців передовим технологіям. Де брати зразок теж питання не поставало – тоді в СРСР мейнстримом було співробітництво з США, від цього і відштовхнулися, тим більше американці, тільки що попрощавшиеся з «Великою Депресією» охоче продавали все підряд.

Аналізуючи конструкції автомобільних двигунів Ліпгарт і його підлеглі звернули увагу на автомобіль «Додж Д5». Двигун, який на ньому був встановлений привернув їх увагу поєднанням новизни і потужності з одного боку, простоти і надійності з іншого. Це і був «Крайслер-плоскоголовый-6».
Сьогодні в Росії цей двигун помилково називають «Додж Д5», але це помилка, це найменування автомобіля, на якому радянські інженери вперше «підгледіли» цей мотор. Сам же він ніколи так не називався.
У 1937 році Ліпгарт з групою інженерів відправляється в США. Там наші фахівці вивчили двигун, сам Ліпгарт глибоко вник у технологічні процеси, що використовувалися для його виробництва, і сам же керував закупівлею необхідного для виробництва обладнання.
Наприкінці 1938 перші вітчизняні двигуни вже були виготовлені на Газі.

Треба сказати, що мотор глибоко переробили. Так, ланцюговий привід ГРМ був замінений на шестерний, розміри не тільки перераховані в міліметри, але ще і приведені до стандартним розмірним рядах.
Наприклад, діаметр циліндра «Крайслера» становив 88,25 мм (3 ¼ дюйма), у нашого мотора – 88 мм рівному. І так майже у всьому.
Основним напрямком внесення змін у конструкцію двигуна була його адаптація під радянський паливо, мастила і більш ніж низька якість технічного обслуговування. І це вийшло «на всі сто».
Зате не зовсім вгадали з якістю – спочатку воно було незадовільним, позначався низький рівень промислової бази на Газі зокрема, і в СРСР взагалі. І 1938-й, і 1939-й, і частина 1940-го завод бився за якість, виводячи нову конструкцію на готовність до масового випуску. І до середини сорокового все знову вийшло – мотор нарешті запрацював як треба. Можна було починати.

У 1940-му виробили 128 моторів. План на 1941 передбачав тисячі двигунів, з перспективою подальшого зростання.
Серійний двигун отримав найменування ГАЗ-11. Існувало дві його модифікації – з чавунною голівкою блоку, ступенем стиснення 5,6 і потужністю 76 к. с. при 3400 об/хв, і з алюмінієвої ГБЦ, ступенем стиснення 6,5 і потужністю 85 к.с. при 3600 об/хв.
Першою серійною машиною, яка одержала його, стала «Емка». Більш довгий шестициліндровий двигун легко встав під її капот, знадобилося лише злегка «опукла» облицювання радіатора, щоб моторному відсіку вистачило довжини. Автомбиль отримав найменування ГАЗ 11-73. До війни встигли провести кілька сотень таких машин.

Але це серійна машина. А взагалі перспективний мотор на що тільки не «сватали». І на нові армійські вантажівки всюдиходи ГАЗ 33, 62 та 63 (не плутати з повоєнними моделями), на бронеатомобили ЛБ-НАТІ і ДБ-62, які повинні були б стати першими радянськими повнопривідними колісними бронемашинами, на газовский пікап ГАЗ 415, існували авіаційний та суднової варіанти…
Планів було багато. Але 22 червня 1941 року всі вони різко втратили актуальність.

Движок, який врятував СРСР
Велика вітчизняна війна міцно асоціюється в масовій свідомості з танками, а останні – з Т-34 різних модифікацій.
Але давайте будемо пам’ятати, що вони воювали не одні. У перші ж тижні війни стало ясно, що одних середніх і важких танків Червоної Армії не вистачить, та й тодішні статути і доктрини прямо передбачали використання легких танків в масі ситуацій. При цьому досконалий і високотехнологічний легкий Т-50 промисловість виробляти виявилася не в змозі. В цих умовах рятівне рішення прийняв видатний інженер, творець ряду легких бронемашин Микола Олександрович Астров. Ним був спроектований простий легкий танк Т-60, який міг би швидко піти в серію на Газі, і який оснащувався … двигуном ГАЗ-11. Вірніше, його варіантом ГАЗ-202, який відрізнявся тільки електрообладнанням. В іншому це був той же мотор.

Сам Астров до цього спроектував легкий танк-амфібію Т-40, який теж оснащувався ГАЗ-202! А адже Т-40 воювали як мінімум весь перший рік війни, брали участь у битві за Москву. Часто це були єдині танки, на які піхота могла покластися. Нехай вони і були кулеметними, але краще так, ніж ніяк, до того ж, Т-40, прикритий своєю піхотою і діє проти супротивника, який тут і зараз не мав протитанкової артилерії, перетворювався в «нескінченну величину» — як і будь-який інший танк. І такі випадки були.
Т-60 же вже був озброєний автоматичною гарматою, і німецької піхоті ці гармати могли наносити просто величезні втрати. Легкі танки дозволили прискорено формувати танкові частини і «кувати» потрібні для війни кадри… але звідки б вони взялися, якщо б не було відповідного мотора? На танках Астрова стояв варіант потужністю 76 к. с., з чавунною ГБЦ, що не вимагало багато легких сплавів для свого виробництва. З урахуванням того, що свій алюміній СРСР вже на 70% втратив (Гзк залишилися на окупованій німцями території), а до масових поставок американського по ленд-лізу треба було ще дожити, це був життєво важливий момент.
Рятівний.
Всього в СРСР було вироблено 960 танків Т-40 і 5920 танків Т-60. Всі вони оснащувалися двигунами ГАЗ-202, тими самими «плоскоголовыми». Так що 9-го травня поминати добрим словом і Липгарта, і «Крайслер». Невідомо, як би справа пішла, якби не вони…

Втім, це було навіть не початок…
Т-60 на конвеєрі простояв недовго. Через місяць з невеликим після контрнаступу під Москвою, Астров «проштовхнув» виробництво більш потужної моделі – Т-70. Більш товста броня давала більше шансів вижити навіть танкістам легких танків, а гармата калібром 45 мм давала шанси вразити німецький танк в бою, нехай вони і були невеликими і скорочувалися з кожним роком. Ці поліпшення в легкому танку вимагали нового, більш потужного двигуна.
Новий потужний двигун отримали шляхом зрощення двох ГАЗ-202 в блок з двох моторів ГАЗ-203. Двигуна трохи дефорсировали для підвищення надійності, і в сумі агрегат дав 140 л. с., «два за сімдесят». Т-70 стали другим за масовістю радянським танком. Їх було побудовано 8231 машина. І знову варто згадати «Крайслер» і Липгарта.
Ось це вже було початком, без сумнівів. Але тільки початком.

Силовий агрегат ГАЗ-203 став «серцем» для машини, внесок якої у Перемогу просто неможливо переоцінити. Мова йде про САУ Су-76М. Ця в якомусь сенсі легендарна САУ стала головним засобом вогневої підтримки наступаючої радянської піхоти, і вносила вагомий внесок в протитанкову оборону. Ось що було б, якби її не було, навіть не хочеться уявляти. За роки війни було випущено 14292 САУ.

Оцінимо внесок гусеничних бойових машин з «колишнім американським» «серцем».
Танки Т-40, Т-60 і Т-70, САУ Су-76М це в сумі 29403 танків і САУ. Додавши сюди 70 одиниць потрапили до війська легких Т-80 (був і такий у ті роки) отримуємо остаточно 29473 танки і САУ. Приблизно третина всього виробленого. А адже Ліпгарт міг би вибрати мотор, який не підійшов би до бронетехніки. І що б тоді було?

На цьому тлі 238 повнопривідних всюдиходів ГАЗ 61 всіх модифікацій вже не виглядають, хоча знову ж таки, можна пофантазувати на тему не вчасно застряглого на слабосильном автомобілі Жукова… Але у нього було 85 л. с. під капотом, в його вездеходной модифікації «емки». Не застряг.
Важко судити, що сталося б, якби у нашої країни цього мотора. Мабуть, нічого хорошого.
Але війна була лише епізодом в житті цього мотора.

А ось тепер все почалося!
Після війни СРСР опинився у важкій ситуації – країна лежала в руїнах, лютував голод, зростала військова загроза з боку США і Заходу. І в таких умовах потрібно було займатися і відновленням зруйнованого, і розвитком. В автомобільній промисловості все було навіть жорсткіше – потрібно зробити ривок в умовах, коли кілька військових років і робіт на перспективу не проводилося, і кадри просто-напросто загинули на війні.
В цих умовах ГАЗ отримав сильну фору – у нього був двигун, який відразу ж можна було використовувати на будь перспективної техніки.

Відразу ж після війни «плоскоголовый» послідовно прописався на вантажному ГАЗ-51, отримавши таке ж ім’я, як і автомобіль — ГАЗ-51, на його повноприводному армійському варіанті ГАЗ-63 і народногосподарському варіанті всюдихода ГАЗ-63П. Копія кабіна (без оперення) від «Студебекера» і крайслеровский мотор дали можливість ГАЗу заощадити час. І чимало. Правда, двигун ГАЗ-51 вже був суттєво іншим двигуном – але в основі своїй залишався тим самим. Потужність тільки злегка впала, до 75 л. с.
Цікаво, на ГАЗ розробив варіант такого двигуна з форкамерным запалюванням. Трохи більш потужний але і примхливий мотор вироблявся до кінця 70-х.

Більш того, колишня американська «шістка» дала життя ще однієї «гілки еволюції» славного двигуна.
ГАЗ М20 «Перемога» була першою радянської післявоєнної легковою машиною, і, з точки зору конструкції – ще і найоригінальнішою. І вироби МЗМА (майбутній АЗЛК) і взагалі вітчизняний автопром грішив «копіюванням», причому часто нелегальним. ГАЗ зробив новаторську машину, не є копією чого б то не було. Це був великий успіх.

Але який там був двигун? А двигуном там працювала «урізана» на пару циліндрів модифікація ГАЗ-11. Меншого робочого об’єму і зменшеною до 50 л. с. потужності. Саме такий мотор був потрібен розореній країні, і вона його отримала. Трохи пізніше він же стане і на наступне покоління легкових армійських позашляховиків – ГАЗ-69. І це теж буде тільки початком.

Наступного легковою машиною, на якій «прописався» радянський «плоскоголовый» виявився ГАЗ-12, відомий в народі як ЗИМ. Це не по-радянськи розкішний автомобіль вартістю фантастичні 45000 рублів став найпотужнішою радянської легковиком, теоретично може стати власністю пересічного громадянина. Ну або непересічного. Для цієї машини ГАЗ «повернув з небуття алюмінієву ГБЦ, і шляхом деяких нехитрих доробок підняв потужність до 90 л. с. – дуже хороший по тим часам результат. ЗИМ незабаром перестали робити, продаж лімузинів радянським громадянам припинилася, і це машина надовго стала максимум можливого для людини, не чужого «красивого» життя.
Правда практичні, але часто позбавлені естетичного почуття радянські громадяни куди частіше возили на ЗИМах картоплю тощо, начисто вбиваючи «люксову» машину, і перетворюючи її в робочу шкапу. І, звичайно, мотор дозволяв це робити без труднощів.

Але і це був не кінець історії, у житті двигуна назрівало відразу кілька нових еволюційних проривів.
ГАЗ готував до виробництва новий вантажівка, більш досконалий, ніж ГАЗ-51. І базовим двигуном для нього вже вибрали рядну «шістку». Цим вантажним автомобілем став ГАЗ 52, останньої модифікації якого належало пережити СРСР. І ті, хто застав цей автомобіль, легко впізнають і використовуваний на ньому мотор.

Двигун ГАЗ 52, сильно модернізований порівняно з коли-то вихідним ГАЗ-11, і дещо вдосконалений в порівнянні з ГАЗ-51 став справжнім довгожителем. Його виробляли в номенклатурі запасних частин до кінця дев’яностих років. Він ставився на навантажувачі львівського заводу і донині використовуються в Росії не нові львівські навантажувачі оснащені переважно цим двигуном…

А що ж обороноздатність? Славні традиції захисту Батьківщини на колись придуманих в Америці моторах? Тут теж було все в порядку, і справа не тільки в армійських автомобілях сімейства ГАЗ-63.

Модифікації радянського «плоскоголового» послідовно використовувалися на БТР-40, БТР-60, і БРДМ, а на забутої нині, але коли-то дуже важливою і затребуваною авиадесантируемой самохідці АСУ-57 стояв його чотирициліндровий «родич» від «Перемоги» і ГАЗ-69. Ці мотори «порошили» по курних дорогах Синая і Галелеи в арабо-ізраїльських війнах, несли припаси і солдатів в’єтнамської «Стежці Хо Ши Міна» під час війни з Америкою, саме на цих двигунах в’їжджала в Афганістан значна частина «Обмеженого контингенту». На них воювали і працювали кубинці і никарагуанцы.

Але й це було не все.
З цього двигуна виросла моторостроительная промисловість Китаю, Румунії та Північної Кореї. Варіант двигуна М20 проводився в Румунії на заводах АРО. Китайці розвивали свою промисловість маючи всього два типи автомобілів – копію радянського ГАЗ 51 та копію радянського Зіс-150. Перший з них ніс під капотом нащадка «Крайслера». Ці мотори вироблялися і видозмінювалися багато років, вже незалежно від прототипу.

У КНДР і 4 – і 6-циліндрові нащадки газовской версії «Крайслера» досі проводиться і ще десяток років тому був базовою моделлю місцевого автопрому.

І звичайно, ми не можемо обійти увагою Польщу. Отримавши можливість виробляти у себе «Перемогу» під найменуванням «Варшава», поляки скопіювали і двигун. Але пізніше, вони переробили його в … верхнеклапанний! Нова головка блоку дозволила підняти потужність і замість 50 л. с. при 3600 об/хвилину S-21 видавав 70 при 4000. Зовсім, що називається, інша справа.
«Варшави» припинили виробляти в 1973 році, але мотори продовжили встановлюватися на знайомі всім, хто пам’ятає СРСР автомобілі «Жук» і «Ниса».

Сьогодні зустріти на дорозі автомобіль з нащадком «плоскоголового» під капотом вже непросто – і «Перемоги» і ГАЗ-69 і ГАЗ-51, 52, 63 вже швидше музейні реліквії, ніж «робочі» машини. Але подекуди на них ще їздять і працюють навіть у Росії.
А в КНДР нащадки цього двигуна швидше за все ще виробляються, адже в їх армії так багато автомобілів від «Сынри», принаймні в якості запасних частин ці мотори ще повинні поставлятися.
І ця історична роль придуманого в кінці двадцятих років мотора не може не викликати захоплення.

Джерело: http://sebat.org.ua/