«Фюрера я оплакувати не міг»

106

Як реагували на смерть Сталіна в СРСР та інших країнах

Соратники Сталіна несуть його гробРИА Новини
5 березня 1953 року помер голова Ради міністрів СРСР, секретар ЦК КПРС Йосип Сталін (Джугашвілі). Людина, фактично створив Радянський Союз і беззмінно керував їм без малого 30 років. Вождь і батько народів для одних, кривавий тиран для інших. Напередодні чергової річниці смерті Сталіна Znak.com згадав, як на неї реагували в країні і світі, як вона була відображена у фільмах і книгах.
Смерть Сталіна
74-річний самодержець помирав кілька днів — з якоїсь причини його не турбували протягом усього дня 1 березня і виявили лежачим на підлозі в калюжі сечі тільки ввечері. Допомога всемогутньому до тієї хвилини диктатору надали не відразу, соратники оцінили обстановку і почали збиратися в Кремлі — ділити владу, періодично приїжджаючи подивитися на того, кого оспівували і боялися. Тільки 4 березня народу повідомили про хворобу вождя: за спогадами сучасників, після новин о 7 годині змінилася сітка ранкових радіопередач — замість зарядки і читання передовиць «Правди» звучала класична музика сумна. В 9:30 (за іншими даними, в 6:30) Юрій Левітан зачитав офіційне повідомлення про хворобу Сталіна. Воно не було правдивим — народу вирішили сказати, що інсульт стався у ніч на 2 березня в квартирі в Москві (читай — Кремлі), але згадали параліч правої сторони тіла і втрату мовлення. 5 березня прозвучали маловідомі до тих пір прізвища ірландських лікарів XIX століття Чейна і Стокса (дихання Чейна — Стокса — один з описаних у вмираючого Сталіна симптомів. — Прим. ред.). Вранці 6 березня місту і світу повідомили, що Сталіна більше немає.
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
По всій країні почалася підготовка до прощання з вождем: у Москві бальзамували труп, продумували церемонію поховання, у регіонах і республіках планували траурні мітинги. Як відомо з доповідної запискиминистра держбезпеки Ігнатьєва, паралельно звучали два протилежних судження — трагічне «на кого ж ти нас покинув» і «нарешті». Перше було офіційним і безпечним, за другим зазвичай дотримувалися оперативне розслідування та арешт.
На волі
«У „Правді“ з’явилося повідомлення про смерть Сталіна і про те, що смерть ця — всенародне горе. І люди заплакали. Але вони плакали, я думаю, не тому, що хотіли догодити „Правді“, а тому, що зі Сталіним була пов’язана (або, краще сказати, він зв’язав себе з нею) ціла епоха, — писав в 1973 році Йосип Бродський. — П’ятирічки, конституція, перемога на війну, післявоєнне будівництво, ідея порядку — яким би жахливим він не був. (…) Люди дорослішали, одружувалися, розлучалися, народжували, старились, вмирали, — і весь час у них над головою висів портрет Сталіна. Було чого заплакати. Поставало питання, як жити без Сталіна. Відповіді на нього ніхто не знав».
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
РИА Новости
Згадуючи ті дні, поет описував сцену оплакування Сталіна: «Мені було 13, я вчився в школі, і нас всіх зігнали до актової зали, веліли стати на коліна, і секретар парторганізації — мужоподібна тітка з колодкою орденів на грудях — заломивши руки, крикнула нам зі сцени: „Плачте, діти, плачте! Сталін помер!“ — і сама перша заголосила в голос. Ми, робити нічого, зашмыгали носами, а потім мало-помалу і по-справжньому заревли». За його словами, покійного правителя оплакували батьки і сусіди. «Що до мене, то (тоді — до сорому, зараз — до гордості) я не плакав, хоча стояв на колінах і шморгав носом, як всі. Швидше за все тому, що незадовго до цього я виявив у підручнику німецької мови, взятому у приятеля, що „вождь“ по-німецьки — „фюрер“. Текст так і називався: „Unser Führer Stalin“. Фюрера я оплакувати не міг», — писав Бродський через 20 років після смерті Сталіна.
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Траурний мітинг на Ярославської залізниці дорогеРИА Новини
«Жителям Гродно видали траурні нарукавні пов’язки і наказали по черзі вставати в „почесна варта“ навколо пам’ятників генералісимусу, споруджених у різних частинах міста. На обличчях людей не було, природно, радісних усмішок, але я не помічав і ознак всенародної скорботи. Отслуживали ритуал — тільки і всього. Деякі, подібно нам з батьком, думали про себе, що гірше вже не буде», — згадував кандидат історичних наук Борис Клейн. Він робив висновок про відмінність провінції від столиць, але очевидці з інших великих міст на периферії згадували про натиску натовпу на головній площі, хоча і уточнювали, що він був не як у Москві (на похоронах Сталіна в центрі столиці сталася масова тиснява, нагадала деяким Ходынку).
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Похорон Сталіна в МосквеРИА Новини
Багатьом запам’яталося музичне оформлення прощання — мелодії Бородіна, Гріга, Глазунова та інших. Бродський згадував про «Marche funebre» Шопена і про щось з Бетховена, челябінська журналістка Ірина Моргулес (тоді школярка, комсомолка сталінського призову) писала, що в день похорону гімн СРСР по радіо звучав без слів.
У таборах
Іншим було сприйняття в більш віддалених куточках безкрайньої країни, створених за волею небіжчика таборів системи ГУЛАГ. Колишній в’язень Хабаровського ВТТ Олександр Жуков передав історико-просвітнього суспільства «Меморіал» унікальне фото, на якому зображені зеки, які випивають 5 березня. Жуков згадував, як дізнавшись про смерть Сталіна, укладені раділи в надії на швидке звільнення і кричали: «Ура! Помер тиран! Свобода! Свобода!» «Зек Олексій Кравченко з Маріуполя приніс нелегально в колонію пляшку горілки, розлив по 100 г на кожного з нашої групи зеків, і ми випили „за упокой його душі“. Запропонував: кому скоро на свободу, повинні випити стоячи, а кому сидіти, випити сидячи. Випили. Закуски не було. Та де її взяти?.. Ми працювали напівголодні. Сфотографував нас нелегально вихователь колони ст. лейтенант МВС, за що ми його дуже і дуже дякували».
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
5 березня 1953 р. Ст. Ургал, Верхньо-Буреинский район, Хабаровський край. ВТТ. «АЗ-18». Зеки п’ють за смерть Сталинаurokiistorii.ru
Містився в Тайшетлаге за «дискредитацію Сталіна» политкаторжанин царських часів товарознавець Іван Євсєєв писав, що багато ув’язнених вірили, що Сталін не знав про репресії: «Дізнавшись про його смерть, багато пролили чимало сліз. Це мене дуже обурило. Я не втерпів і сказав: „Дурні, навіщо плакати, адже тепер поїдемо додому“. Ці мої слова „стукачі“ передали оперуповноваженому (…) і він відправив мене в карцер без опалення на сім діб». «Чи стане краще? Не стане гірше? — ось про що думалося тоді», — згадував засланий до Знахідку юрист Овсій Львів. У Воркуті на жіночій зоні сприйняття було двояким, розповідала ув’язнена Ніна Одолинская: її саму «охопило почуття радості. Найвідвертішою, такий, що вона і не збиралася приховувати», донбаські і ростовські жінки «зобразили горі», українки стримано обговорювали подію між собою, а коли Ніна разом з латишкою Аустрой Лапиньш працювала на екскаваторі і начальник зажадав від них встати і вшанувати пам’ять Сталіна хвилиною мовчання, Одолинская відмовилася, заявивши: «А я за це сиджу».
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Католицький священик П’єтро Леоні, який сидів у Воркуті за місіонерську діяльність, написаних після звільнення і висилки з СРСР мемуарах розповів, що смерть Сталіна була чи не передбачена: «Мій дорогий друг, батько Иулий 3., розповів мені, який сон приснився йому пару днів тому. „Бачу грандіозний клуб у формі п’ятикутної зірки. Котлован виритий, і вся радянська аристократія зібралася на закладку першого каменя. Сталін залазить на п’єдестал і тільки починає мова, як раптом падає на дно котловану. Підбігають підняти, але той уже не дихає. Лунає крик: ‘Помер! Помер!’ Далі пишні похорони, Сталін золотом або позолоченому труні, народ звідусіль, грім оркестрів“. Так розповідав батько Иулий приблизно 2 березня, за два чи три дні до того, як московське радіо повідомило про важку хворобу ватажка». Після того як сон збувся, «радянські табори і в’язниці зітхнули з полегшенням», зазначає священик. «Однак під час похорону довелося і нам, за наказом начальства, перервати роботу на п’ять хвилин мовчання. Всім хотілося веселитися, а не плакати, але ми охоче виконали наказ: тиран, при житті не давав спокою, хоча б смертю дав п’ять хвилин відпочинку. Надія прокинулась зі смертю Сталіна і зміцнилася, коли, дивлячись на нових правителів, ми уклали, що померти йому допомогли», — уточнює отець Леоні.
Реакція духовенства
Згадавши спогади священика, розповімо і про офіційних заявах церковних властей. Проект «Газетні старості» вказує на стримане повідомлення Ватикану від 7 березня: «Папа [Пій XII], сповіщений про смерть Сталіна, відслужив у своїй приватній капелі месу за „Церкви мовчання“ (Католицьку Церкву за „залізною завісою“ і у комуністичному Китаї) і за спасіння душі „великого мертвого зараз гонителя Церкви“».
Російська православна церква, спочатку зруйнована, а потім відтворена Сталіним, відгукнулася інакше. Патріарх Алексій I перед панахидою за Сталіну в Єлоховському соборі виголосив такі слова: «Великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Скасувалася велика сила, моральна, громадська; сила, у якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і підприємствах, якою він утішався протягом багатьох років. (…) Його ім’я, як поборника миру в усьому світі, і його славні діяння будуть жити у віках. Ми ж, зібравшись для молитви про нього, не можемо пройти мовчанням його завжди доброзичливого, співчутливого ставлення до церковних потреб. (…) Пам’ять про нього для нас незабвенна, і наша Російська Православна Церква, оплакуючи його відхід від нас, проводжає його в останній шлях, „в дорогу всієї землі“, гарячою молитвою. (…) І нашого улюбленого і незабутнього Йосипа Віссаріоновича ми молитовно, з глибокою, гарячою любов’ю говоримо про вічну пам’ять». Цікаво, але журнал Московської патріархії за квітень 1953 року, в якому була опублікована мова предстоятеля РПЦ, і раніше розміщений на сайті видавництва РПЦ, тепер недоступний.
Куди більш різкою була реакція РПЦЗ (Російської православної церкви за кордоном, створеної эмигрировавшими в роки Громадянської війни ієрархами): «Смерть Сталіна — це смерть видатного в історії гонителя віри Христової. Злочини Нерона, Діоклетіана, Юліана Відступника і ін. нечестивців бліднуть перед обличчям його страшних діянь. Ніхто не може зрівнятися з ним ні в кількості жертв, ні в жорстокості до них, ні в лукавстві при досягненні своїх цілей. Вся сатанинська злість, здавалося, втілилася в цій людині, який ще більшою мірою, ніж фарисеї, заслуговує назви сина диявола. Православного людини особливо вражає його справді сатанинська, жорстока і лукава політика щодо Церкви» (далі синод РПЦЗ таврує патріарха РПЦ за вчинення панахиди і добрі слова про померлого правителя).
В світі
В інших країнах смерть Сталіна сприймали по-різному, залежно від геополітичної орієнтації.
У Східну Німеччину культ особистості Сталіна прийшов ще до офіційного утворення НДР, відразу по закінченні Другої світової. 1949 рік став апофеозом преклоніння східних німців перед радянським правителем — збіглися його 70-річчя (за офіційною версією, насправді Сталіну тоді виповнився 71 рік) і підстава НДР з радянської окупаційної зони. День народження Сталіна навіть був у 1949-1955 роках офіційним святом в НДР.
Траур за «краще одного німецького народу» тривав з 6 по 11 березня і був ретельно продуманий і розписаний. Так, пропонувалося організувати поїздки делегацій з регіонів до радянського посольства в Берліні, до місць дислокації радянських військ для «вираження співчуття і демонстрації єдності з Радянським Союзом». МВС республіки розпорядився приспустити всі прапори на державних і громадських будівлях, а в день похорону покласти вінки до пам’ятників і меморіалів радянських воїнів. Колони жалобних процесій рекомендувалося прикрасити червоними прапорами і прапорами НДР, використання транспарантів у жалобних процесіях заборонялося, а шествующим було велено проходити мовчки повз трибун, оформлених, як правило, великим портретом Сталіна в обрамленні прапорів СРСР і НДР. Бюсти і портрети вождя виставлялися на робочих місцях і площах. (При цьому маловідоме в Росії антикомуністичне повстання 17 червня 1953 року починалося в НДР у тому числі з роздачі листівок на Сталін-алеї.)
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Траурний мітинг в ПрагеРИА Новини
Для Чехословаччини прощання з радянським правителем закінчилося трагикомически — президент країни Клемент Готвальд застудився на похоронах Сталіна і помер після повернення в Прагу.
Уряд Франції 7 березня розпорядився приспустити прапори на будівлях військових установ і військових судах; сприйнято таке рішення було неоднозначно. Голова національних зборів леворадикал Едуар Ерріо виголосив на засіданні промову, присвячену «військовому генію Сталіна», депутати вислухали її стоячи. При цьому Le Monde підкреслила, що спроба Сталіна побудувати соціалізм «наповнила могили і концентраційні табори і перетворила мільйони людей в цивільних і військових рабів».
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Червона площа в день похорону СталинаРИА Новини
Британські газети повідомили, що прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль не посилав телеграм в Москву, а в палаті громад ніхто не згадав про смерть Сталіна. Daily Sketch зазначила, що «немає підстав проливати сльози: світ задоволений, що позбавився від тирана», повідомляють «Газетні старості». При цьому в The Manchester Guardian з’явилося знамените твердження «Сталін прийняв Росію з сохою, а залишив з ядерними реакторами», пізніше приписане Черчиллю.
Іншою була реакція в Швеції: король і уряд висловили офіційні співчуття, але радіо відразу після новини з Москви передало виступ джазового оркестру, а потім ставило повідомлення про смерті радянського вождя між зведенням цін на яйця і масло прогнозом погоди.
В літературі і кінематографі
Крім гучної комедії «Смерть Сталіна», в якій Мінкульт Росії відкликав прокатне посвідчення («Міністерство Культури Російської Федерації відмовило у смерті Сталіна. Незважаючи на похилий вік, підірване здоров’я і дихання Чейна — Стокса, Сталіна вирішили залишити жити», — заявив 23 січня 2018 року на телеканалі «Дощ» журналіст Михайло Козирєв), були і інші фільми, які зачіпають тему 5 березня.
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Кадр з фільму «Смерть Сталіна»Кинопоиск.ги
Драма Олексія Германа «Хрустальов, машину!», названа першою фразою послесталинской епохи, починається в перший день хвороби Сталіна і показує сцени раптового звільнення генерала медичної служби з подальшим прибуттям до одру «батька народів».
Інакше вчинив Юнас Юнассон — в повному чорного гумору романі «Сто років і валізу грошей на додачу» шведський письменник створив цілу конспірологічну версію смерті Сталіна. В ній виявляється винен швед Аллан Карлсон, все життя який роз’їжджає по світу, мимоволі визначає історію і п’є з першими особами провідних країн. Опинившись в Гулагу, Карлсон був відправлений у трудовий табір у Владивостоці, але до березня 1953 року захотів випити і задумав втечу. З допомогою іншого ув’язненого, вигаданого незаконнонародженого брата Альберта Ейнштейна, він підпалив контейнери з ковдрами і зброєю, призначені до відправки в КНДР — в результаті згорів весь Владивостока, а коли про це повідомили Сталіну під час його нічних посиденьок з соратниками, вождю стало недобре, і пізніше вхопив удар. (Екранізація виявилася набагато слабшою книги і запам’яталася тим, що в ній товариш Сталін, напившись п’яний, грає на трубі.)
Привид ходить по Росії, привид сталінізму
Через 60 років все частіше лунають новини про перейменування на честь Сталіна вулиць та встановлення йому пам’ятників, а ліберальна громадськість ритуально проголошує у фейсбуці тости за Чейна і за Стокса, при деяких аналогіях сподіваючись лише на них.
«Фюрера я оплакивать не мог» общество
Znak.com
Йосип Джугашвілі продовжує розділяти і володарювати і після смерті — ефективний менеджер для одних і вбивця мільйонів для інших, батько радянської імперії, як і раніше, в порядку і в цьому сенсі жвавіше деяких живих. Подібно персонажам абуладзевского «Покаяння», ми не перестаємо ховати і викопувати труп Сталіна, вагаючись між захопленням і жахом. І не видно цьому тривалому прощання ні кінця ні краю.
Іван Слободенюк